Книжка Володимира Сорокіна вийшла 2006 року. Дія розгортається у 2028-му. Росія пережила розпад і Велику смуту. Частину територій забрали сусіди. Країна відгородилася від Заходу стіною. Економіка повністю залежить від Китаю. А люди, яких «государ» вважає своїми, отримали право на все.
В одному епізоді колишній міністр закордонних справ разом із головою Думи обговорюють розділ Росії: «Схід — японцям. Сибір — китайцям. Краснодарський край — українцям. Алтай — казахам. Псковщину — естонцям. Новгородщину — білорусам. А серединку залишимо собі».
Саме цю «серединку» перетворили на нову імперію. Там є цар і опричники. Вони їздять на «меринах», п’ють «водку» і займаються розбоєм. Політична система повертається до часів Івана Грозного.
Реальність і фантазія Сорокіна
Сорокін не надто сильно нафантазував. Росія поки не розпалася. Офіційного царя теж немає. Проте все інше розвивається за описаним сценарієм. Країна відгороджується від Заходу. Економіка сідає на китайську голку. Закони дедалі більше залежать від волі однієї людини. Головним принципом управління стає особиста лояльність. Своїм — усе. Чужим — те, що залишиться.
В антиутопії залишилося лише три контрольовані газети. Письменники пишуть під диктування Кремля. Це нагадує ідеї придворного стратега Дугіна, який закликає повернутися до минулого і жити за принципом палацової лояльності.
Цей сарказм змушує замислитися і про Україну. Про сусідів усе більш-менш зрозуміло. Питання в іншому: чи не деградуємо ми самі, спостерігаючи, як у Кремлі закручують гайки і рухаються до нової монархії?
Призначення Умєрова
Свіжий приклад — призначення Рустема Умєрова керівником Служби зовнішньої розвідки. Умєров був міністром оборони, очолював РНБО, брав участь у переговорах на Близькому Сході і в Туреччині. Він підтримує діалог з американцями. Президент йому довіряє — це очевидно.
Питання в іншому. Чому людина без досвіду роботи у зовнішній розвідці має очолити саме цю службу? Чому на ключову спеціальну службу знову призначають політика з найближчого президентського кола? Чи не стає особиста довіра президента головним мотивом для будь-якого призначення?
Один раз це можна пояснити війною і кадровим дефіцитом. Коли таке повторюється постійно, це вже тенденція. У Сорокіна опричники — не просто силовики. Їхня сила не в посаді і не в законі, а в близькості до першої особи.
Саме з цього починається приватизація держави. Не обов’язково щось красти. Достатньо переконати всіх, що держава — це «государ» і люди, яким він довіряє. Інституції мають лише виконувати рішення, ухвалені в цьому колі.
Україна не Росія. Але це не захищає автоматично від російської моделі. Ми не станемо Росією лише тому, що не любимо росіян. Ми не станемо Росією тільки тоді, коли працюватимуть інституції, а не лише особисті зв’язки. Коли посади отримуватимуть за відповідністю роботі, а не за близькістю до президента. Коли парламент, медіа і суспільство матимуть право питати: чому саме ця людина і за які компетенції?
Тому мало перемогти Росію. Треба ще не побудувати її у себе.
Джерело
Про автора. Віктор Шлінчак, голова правління Інституту світової політики.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
