Відсутність прямих контактів між Україною та Ізраїлем виглядає дивною. Особливо на тлі повідомлень про те, що канцелярія ізраїльського прем’єр-міністра відхилила пропозицію української сторони про двосторонню зустріч. Якби не похорон американського сенатора Ліндсі Грема, який підтримував і Україну, і Ізраїль, не було б ні пропозиції про зустріч, ні короткого контакту.
Відсутність діалогу не може не викликати здивування. Україна й Ізраїль по суті воюють проти того самого ворога.
У перші місяці 2022 року такі слова могли викликати скепсис в ізраїльської аудиторії. Навіть поява іранських «Шахедів» в українському небі суттєво не змінила цього ставлення.
Один театр воєнних дій
Тепер стає очевидним: Іран не лише допомагав Російській Федерації, а й випробовував власну воєнну техніку для подальшого нападу на Ізраїль. Російська Федерація сприймає себе як союзника Ірану і допомагає цій країні в протистоянні зі США та Ізраїлем. Допомагає не лише дипломатичними заявами, а й конкретною розвідувальною інформацією, яка має полегшити іранський удар.
Дональд Трамп може дозволити собі не помічати ці очевидні речі та відмахуватися від української інформації. Але чи може собі це дозволити ізраїльський прем’єр-міністр?
Навіть якщо раніше ми могли говорити про дві різні війни, зараз до певної міри відбувається їхнє злиття.
Росія надає Ірану розвідувальну інформацію, а Україна б’є по іранському танкеру на Каспії. Це вже не два театри воєнних дій, а по суті один. В України та Ізраїлю один найважливіший союзник — Сполучені Штати, і спільні вороги.
Чому розуміння цього факту немає в Ізраїлі? Страх перед Росією? Небажання конкурувати з Україною за військову допомогу США? Неготовність сприймати нову війну як частину глобальної конфронтації, а не як традиційний близькосхідний конфлікт?
Від відповіді на це запитання залежить виживання Ізраїлю. І України також. Якщо ми здатні об’єднати зусилля проти спільних ворогів, ми можемо бути набагато ефективнішими.
